М'ятний будиночок

Глава I. Абрикоси

  Там, де тягнуться ліси широколистих дубів, де золотом облиті напів скошені пшеничні поля, де дрімають заквітчані пагорби й схили, розкинулося невеличке, але густо населене передмістя.

  Тутешні дерева прокидаються з першим променем сонця, позіхають галасливим шепотінням листя. Дахи будинків рум'яніють в лоскоті вранішнього світила, яке дедалі заповзало до комірок заспаних вікон. Щебечуть жайворонки, щойно зраділі мандрівці в колосках далеких полів, а півні гривасті заходяться на всю ферму й оспівують людські сни.

  Пурпурові барви сходу сонця зникли вдалині, ховаючись за тії тополі, які побачиш аж на видноколі міста. У небі клокотали перші журавлі — теплом дмухнуло безтурботне літо. 

 — Малеча, прокидайтеся! — гукнула жінка, зготувавши сніданок для своїх діточок.

 — Зараз лише восьма ранку, люба, — мовив чоловік, тим часом читаючи свіжу газету з чашкою кави у руці, — нехай діти ще посплять.

 — У них сьогодні вдосталь роботи, а спати будуть ввечері.

  Сім'я Чернишенків живе в самому серці селища, покуди замість автомагістралей прокладені стежини. Ця місцина, хоч і знаходилася поруч із вражаючим мегаполісом, та жила окремо своїм життям, зі своїми примарами та звичаями.

  Їхній будинок вирізнявся серед великої кількості хаток  — сім'я була багата і могла дозволити собі такий розкішний, дерев'яний маєток. Двоповерховий, з великими панорамними вікнами, із власним подвір'ям та височенною огорожею, яку прикрашали віти дикого винограду. Коло дому поросли, завінчані дитячими шпаківнями, старі модрини разом з малими ніжками грибів.

 

  У родині зростали три дитини: Тимофій, Софія та Катя. Їхній батько, Едуард Чернишенко, працює директором відомої в країні редакції «Потік», а мати, Моніка Чернишенко, господарювала вдома, виховувала малолітню Катю.

 

— Що сьогодні на сніданок? — позіхнув Тимофій, потерши кулаком щойно розтулені очі.

 

— Каша з повидлом, синку.

 

 Матір обережно виклала миски з кашею на застелений червоною скатертиною стіл, мимохіть розпрямила пелюстки жоржин у прозорій вазі. За тарілками на столі з'явилися порцелянові чашки з ароматним чаєм, а згодом і велика цукорниця.

 

 Споглядаючи красу перед собою, Моніка оговталася:

 

— Де ж дівчата?

 

— Я їх лиш розбудив, вони ось-ось повинні прийти,  — пояснив хлопець, смакуючи першу ложку вівсяної каші.

 

 Тупіт зверху гулко донісся до кухні — то бігли дівчата на сніданок. Дерев'яні сходи заскрипіли, килими зашаруділи, а за ними долинав дитячий вереск шестирічної Каті.

 

— Доброго ранку, мамо! — гукнула дівчинка й кинулась в обійми до матінки.

 

 Соня, увійшовши до кухні, привіталася жестовою мовою: потерла лицьову сторону лівої долоні, підняла праву та зігнула великий палець. Родина нормально сприймала таку особливість дівчини, підлаштовувалась під неї. Її любили усі, крім матері. З незрозумілої для доньки причини, Моніка вбачала у ній «гидке качення», котре вже не вбереться у гарне пір'я і нічому не навчиться.

 

— Доброго, Софіє, — поскупилася мати.

 

 Якби вона хотіла, то одразу б відмовилася від дочки, та совість мучить жінку.

 

— У вас, Тимофію і Соне, сьогодні є робота на хазяйстві,  — мовила Моніка, намазуючи хліб маслом для дітей. — Після сніданку одразу беріться до справи, щоб до вечора все було налагоджено.

 

— Гаразд, — з кашею в роті пробуркотів син.

 

— Ага,  — загуділа Соня, показуючи так звану «вподобайку».

 

 Діти охоче ласували кашею, а згодом і потяглися до бутербродів з маслом. Софія, наче вперше, розглядала візерунки на цукорниці. Дівчину вабили витвори мистецтва, як ось ця ємність для цукру: кругла, ніжно-рожева, з візерунками квітів та листя. Творчість — її дитяче покликання, друге дихання та джерело натхнення. Соня могла вічність милуватися красою посуди, якби не постійні домагання матері.

 

— Софіє, не гай часу! — вигукнула жінка. — Тобі зараз іти по абрикоси на плантації, а ти свердлиш очима цю нещасну цукорницю!

 

 Розлючена Моніка забрала посудину зі столу та поклала її позаду себе.

 

— Гей, поверни назад, — незадоволено бубонів Тимофій. — Я цукор у чай не сипнув.

 

— Зараз я сама тобі засиплю цукор, бо інакше через цю цукорницю всі абрикоси поїдять горобці! — мати забрала з-під носа в юнака чашку.

 

 Катя дзвінко засміялася, дивлячись, як мама з нахмуреним лицем лаяла старших брата і сестру. Дівчинка, допивши останній ковток свого чаю, зіскочила з табуретки й піднесла матері миску.

 

— Дякую, мамо! — радісно гукнула малеча, облизуючи залишки їжі довкола губ.

 

— Чекай-но, порося мале, — Моніка посміхнулася, нахилившись з рушником до доньки, — ще не вистачало мені твого бруду в хаті.

 

 Під дитячий сміх Тимофій подякував мамі, чого вона й не почула. Він взяв свій посуд, також Сонин, і поніс до мийки. Там він порався коло тих тарілок з ложками, аж раптом його налякав підвищений тон матері.

 

— Сину, облиш той посуд нещасний, — бідкалася жінка, — йди зараз же до Федора Степановича і повози дрова. У батька робота з'явилася, а якщо їх не забрати, то під дощем, рано чи пізно, змочаться!

 

— Гаразд,  — хлопець закотив очі, покинувши брудний посуд у мийці.

 

 Юнак витер руки в рушничок, що висів на ручці духової шафи — це був подарунок бабусі Наді на тридцяту річницю з нагоди весілля Моніки й Едуарда.

 

— От пройдисвіт! — гукнула з кухні матір до Тимофія. — Скільки разів казала тобі не витирати руки в цього рушника!

 

 Соня, почувши галас з цього приводу, махнула двома пальцями правої руки від потилиці, потім вказівними обох рук тицьнула в лоб, а далі вказала на старшого брата — це означало «дурень».

 

— І без тебе знаю, сестро, — посміхнувся хлопець. — Ходімо, бо інакше мама насварить, як минулого разу.

 

 Як минулого разу: дітям удвох доручили збирати яблука, про що й самі забули — врешті, вони були покарані, а саме заслані сидіти в комірі на день. Звичайно, батькові, як голові сім'ї, не до вподоби такий метод виховання старших дітей, та Моніка наполягала на цьому. Мовляла: «Це єдиний спосіб, який змусить їх думати».

 

 Тимофій одягнув поверх домашньої майки свою улюблену жовту сорочку з рукавами по лікті, а під низ підібрав чорні шорти — поратися з дровами в штанах то ідея не найкраща. У той час Соня увібралась у, позичену колись в Тимофія, білу довгу футболку, блакитний комбінезон та зав'язала ціпок волосся у хвіст.

 

 Брат із сестрою хутчіш спустилися донизу, вишукуючи очима з вікон необхідні речі.

 

— Надівайте панамки, бо прогнозують пекельну жару попід день,  — Моніка звернулася до дітей. — І ти, Софіє, якщо спечешся під сонцем, то ховайся під тіні дерев, бо то марна трата часу — вертатися туди-сюди.

 

 Соня кивнула головою і, щойно взувши останній кросівок, взяла свою панамку й відчинила двері. Теплий вітерець вдарив у лице, вибиваючи русе волосся з-за вух. Озирнувшись довкола подвір'я, дівчина розвела руки в сторону, показуючи щось кругле.

 

— Вона питає за кошики, — пояснив Тимофій.

 

— Ось там, — матір вказала пальцем на одну з модрин коло забору, — та витруси з них роси, бо ще намокнуть тії бідолашні абрикоси.

 

Дівчина завзято побігла за кошиком, аж раптом наткнулася на охайне павутиння перед собою. Воно тяглося з похиленої гілки аж до зеленого колосся посеред трави.     «— Гарне», — подумала вона.

 

 Обережно захопивши плетені ручки, Софія хутко забрала ті коші та побігла відчиняти братові хвіртку, що віз з гаража двуколісну тачку, застелену якимось шматком білої ганчірки.

 

— Дякую, — кивнув головою юнак. — Якщо я впораюся швидше тебе, то прийду і допоможу назбирати абрикос.

 

 Сестра щиро посміхнулася, а згодом звернула увагу на сусідських хлопців позаду брата. То були два брати-розбишаки, Грицько і Стьопа Житецькі. Жили вони поруч з Чернишенками й час від часу заглядали в гості до «багатих сусідів».

 

— Дивися, це та, шо німа! — гукнув Грицько. — Привіт, багаті сусіди!

 

— Чуєш, хлопче, — відізвався Тимофій, — якщо будеш так мою сестру кликать, то я тобі зуба другого відіб'ю.

 

 Грицько, як і Стьопа, були чорномазі хлопці. Стьопа на рік старше брата, трохи повний та любитель поплювати під чужі двері лускою від насіння соняшників, постійно лізе у бійки з хлопцями-однолітками. На рижій голові носить пожмаканий картуз батька, сам ліпить лице пластирами, а любить розгулювати в сандалях та довгих шортах по коліна. Грицько ж зовсім на вік свій не походив: у свої тринадцять років — як восьмирічна малеча. Також ходить у картузі, але більш пожовклому й попаленому. Разом з братом влаштовує бійки з сусідськими «пацанами», де й нещодавно вибив молочного переднього зуба. На відміну від старшого брата, хлопець не мав хисту пакостити адекватним сусідам, в той час як любить викрасти цигарку в кожусі батька.

 

— Шо, нариваєшся, Тіма? — ляпнув Стьопа, випльовуючи йому під ноги луску від зерня.

 

— Якщо дуже хочеш, то я підвезу тебе на цій тачці до Федора Степановича, — усміхнено кивнув головою юнак, — він поставить тебе на місце, як той дуб під сокирою.

 

— Ой, ну тебе.

 

 Соня лиш споглядала за цим, час від часу шкірячись в широкій посмішці. Їй важко постояти за себе перед цими хлопцями, адже вони не розуміють жестової мови. Тут навіть вислів «Захищайся словами, а не кулаками» не допоможе.

 

 Дівчина, поки хлопці між собою базікали, рушила по стежці прямо дому, де трохи далі був спуск донизу, до долини з насадженнями різних фруктів. Штанки джинсового комбінезону ледь торкалися жарких голівок маків, які поросли вздовж усієї довжини тропи. Де-не-де біліли маківки ромашок, а десь синіли волошки. Місце, куди йшла Соня, було майже відлюдькуватим — сюди приходять лиш визбирувати свої плоди, а інколи милуватися тутешнім ставком.

 

 З дев'яти років Софія самотужки ходить до тієї низини, з кошиком в руках та наспівуючи народні пісні. Колись тут вона, дев'ятирічна, впала й розбила коліно, а під вечір повернулася уся заліплена подорожником. Якось, одинадцятирічна, вона зустріла тут мурашине гніздо й необачно наступила на нього, після чого лікувала опіки. А минулого літа скотилася по схилу до долини, зіпсувавши нові чобітки. Саме тут народжувалися незабутні спогади мовчазної Соні.

 

 Нині їй минали чотирнадцятий рік, дев'ятий клас і чотирнадцяте літо. Хіба що друге не брати до уваги.  Соні важко дається те навчання, з яким їй доводилося стикатися. Вона навчалась у спеціальній школі, що розташована на околицях селища, майже на в'їзді до міста. Там вивчила шість класів, після чого все змінилося. Мала Софія обожнювала свою класну керівничку з молодших класів, Марію Вікторівну, що, на думку дівчини, мала унікальний підхід до кожної дитини. Коли двері відчинился до старших класів, її зустріла огидна Василина Яківна, яка "принижувала" дітей у стінах школи. Тому й батько поквитався з тією школою, залишивши доньку на домашнє навчання із гаджетами.

 

 Чернишенко вже дійшла до краю верховини, де потрібно було вже думати лиш про те, що під ногами, як іти і що робити. Мальовничі схили оточили це поділля, звідки їм по самий пояс височіли лісові дуби-вигнанці. Між різнобарвними плантаціями синіли струмочки води, яку подавали з водонапірної башні далеко-далеко. Кожна ділянка була загороджена металевою сіткою та позначена під прізвища кожного власника. До прикладу, сім'я Соні володіла другим рядком зліва, а Житецькі — у самій середині.

 

 Там, унизу, все поросло кропивою та борщівниками, а зорана ділянка під насадження досить часто заростала бур'янами. Та тим лихом майже ніхто не займається, якщо річ іде про дерева. Коли би то були овочі — справа геть інша. Іноді трапляються молоді пагони м'яти, які Соня обожнює усім серцем: їхні запах, смак, пухнасті листя, біло-жовтий цвіт і витонченість.

 

 На жаль, цього разу вона не встріла жодної м'ятки. «— Мабуть, хтось місцевий зірвав на чай», — подумала Соня. Та коли така думка, то вже й абрикоси попід сонцем згорять. Йшла десята година ранку, а спека от-от встелиться по селищу. Тут, у долині: ні річки, ні вітрів, ні притулку. Лиш ставок, в якому клекочуть дикі качки, і полишені лави не добудованих з давніх пір альтанок.

 

 З кожним роком на лиці дівчини розповсюджуються чорняві ластовиння, які Тимофій любить називати «маковими насінинками». Це викликано постійною працею влітку під сонцем. Поруч із виникненням пігментації, посідають неабияке місце сонячні опіки, через які Соня досить часто страждає по вині надто чутливої шкіри.

 

 Замок на сітчастих дверях клацнув під рух ключа, який Софія підлаштувала до своєї вервечки. Корзини легко впали на чорнозем, а дівчинка умилася водою з-під закріпленого бутля. Щовечора сюди ходить Тимофій або батько наливати води, поки дівчата займалися справами по кухні. «— Іще холодна, це добре»,  — зраділа про себе вона.

 

 Дерева тягнулися на два кілометри точно, якщо не більше. Тут можна було запропаститися на пів дня, а хоч і на всю добу. Тяжко видихнувши, Соня моторно взяла перший кошик і розпочала збір абрикос. Деякі виблискували рум'янцем з-поміж зелених віт, а деінде плоди гнили від горобчиних укусів. Меншість розлізалися в руках, пускаючи кислий сік по долоням, а більшість тверділи, як каменюки.

 

 Так минув день, коли вже Соня закінчила наповнювати третій кіш. Стомлена, спріла, але задоволена своєю працею. Волосся неохайно липли до мокрого дівочого лиця, під ногами виступив піт. Їй хотілося на місці роздягтися та побігти лиш в футболці, гублячи абрикоси десь у високій траві, у маках, та їй вже не тих дев'ять років. Вона вже не така дитина.

 

 Наостанок умившись нагрітою водою, Чернишенко покинула абрикосові рядки й замкнула їх на ключ. Хотілося підставити теє мокре лице під вітерець, щоб він вибив усю дурість з розжареної голови. Коли так хотілося впасти до землі і заснути міцним сном, хтось заскавулів у далечині.

 

— Дурнику, нащо ти туди поліз?! — хлопчачий голос ехом розлився по долині.

 

 Соня, увібравши повітря до легень, хутко помчала до джерела криків. Пробігаючи крізь чужі насадження, крізь довжелезні периметри, вона зрозуміла, що хтось топиться у ставку. Дівчина покинула кошики коло ділянки незнайомих сусідів та щодуху ринула вперед.

 

 Вітер охопив її лице, охолоджував почервонілі щоки. Блакитні очі вже не так втомлено виблискували в сяйві останніх променів світила, вони горіли тією палкою енергію, як хвилі голодного океану.

 

 Софія побачила трішки зблизька юнака, який боявся зайти по пояс у воду — вона зрозуміла, що треба самій рятувати потопельника зі ставка. Вона обережно підбігла до впадини, аж раптом перед нею виявився звичайний цуцик. Її сподівання були перевершені.

 

 Дещо топлячись по самі вуха, дівчина все ж таки вхопилася за песика, підштовхнула його до рук хлопчтка. Тваринка опинилася  на суші разом із необачним, наляканим власником улюбленця. У той час Чернишенко вхопилася за очерет, оскільки плисти було важко через надмірне хвилювання, й сама опинилася на зеленистому березі, вся мокра вже не від поту, а від ставкової води.

 

— Ковбаса, більше так не роби! — сварився хлопець до змоклого пса.

 

 Він загорнув свого «товариша» в рушничок, який дістав з рюкзака, а згодом юнак забрав песика на руки до себе.

 

— Дякую тобі, дівчино! — зніяковів хлопчина. — Якби не ти, то Ковбаса міг померти в мене на очах.

 

 Соня повела двома пальцями по шиї, піднявши брову догори. Це означало запитання «Ковбаса?».

 

— Це досить довга історія, ха-ха,  — промовив незнайомець, що геть здивувало дівчину.  — То ти німа, виходить?